«Нам говорілі, што ви бандеровєць, а ви наш»
Чому Харків не здається?
Знов дорога
«Будемо плести нашу нову реальність»
Коли війна забрала все – дім, коханих людей, по суті, все життя – в глухий кут людину ставить дуже просте запитання: «Як жити далі?». А що можна сказати, коли це питання задаєш не ти, а коли його ставлять тобі?
Хто кому друг, товариш і брат
Коли у своєму селі Золотоноша пані Тетяна лишилася власній оселі, вона знайшла прихисток в родині, яка, як виявилося, дуже чекала на «руський мир». Дуже скоро, попри те, що їй було нема куди іти, їй показали на двері – і вона подякувала за дах над головою, але пішла звідти навіть попри зливу на вулиці. І йшла, не озираючись.
«Я не навчилася ненавидіти»
«Не присилайте мені, будь ласка, радісних пожарищ на чужій землі. Я можу прийняти як даність суд і покару, яку там заслужили. Але я не зумію цьому зрадіти. Бо не навчилася ненавидіти. І зроблю усе від мене залежне, щоб і не навчитися».
За одним столом, але по різні сторони
У російському Бєлгороді Наталя вимушено – всі інші шляхи евакуації були перекриті. Тож її шлях пролягав через російські кордони, комендатури, фільтраційні пункти. Говорити треба було обережно, але слухати доводилося. І з цих розмов склалася картина того, що коїться в голові навіть не у військових, а у простих росіян.
Ритуал стабілізації не лише тіла, але й «кукухи»
