З окупації мати-бібліотекарка надсилала сину свої записи і одразу видаляла з телефона – це було небезпечно. Чоловік навіть не хотів, щоб вона щось писала, але вона продовжувала потайки. Її син створив ілюстрації до записів за допомогою штучного інтелекту та опублікував щоденник після того, як Херсон звільнили.
Екстремальний досвід життя під постійною загрозою відклався на сторінках щоденника і змінив Катерину та її рідних, проте не зламав. Уже через місяць після деокупації Чернігівщини вона разом з колегами-етнологами почала збирати свідчення очевидців війни.
Дівчина згадує, як дають собі раду люди, які пережили смерть близьких. Вона бере серветку і пише на ній, як пройшов її день – її завтрашній день, який вона має прожити. З записами приходить усвідомлення, що завтра існує.
Перші дні повномасштабного вторгнення Тетяна Луківна зустріла у своєму будинку під Харковом. Поки повз її село рухалися колони російської техніки, вона намагалася зберегти звичний побут, малювала й записувала пережите у щоденник. Саме ці записи допомагали їй упоратися зі страхом, зібратися з думками та ухвалювати складні рішення.