«Вивішу в себе на балконі український прапор»
На руках до кордону
Від шведа у Стокгольмі до українця на кордоні – одне рукостискання
«Ми взяли на себе відповідальність допомагати»
Щоденник для друзів
Під час окупації Херсона Інна Мікуцька вела щоденник і закликала не розводити «срачі» у соціальних мережах, адже це на руку ворогу. Вона на власному досвіді знає, що виїхати з окупації могли не всі, і за це засуджувати людей не можна.
Евакуювала своїх учнів і їхніх батьків, але залишилася зі школою
Директорка, яка допомагала евакуювати батьків і дітей, залишилася зі школою і щодня підбадьорює всіх, надсилаючи фото школи у вчительські і батьківські чати.
«Раб ніколи не переможе вільної людини»
Адаптація за кордоном – складне випробування не тільки для дорослих, але й для дітей. Проте мати трьох дітей Анна вважає, що досвід перебування в Європі, хоча й вимушений, є корисним – діти виростуть сміливими, чуйними та вільними людьми з широким світоглядом, адже вони щодня бачать підтримку і самі вчаться підтримувати ближнього.
«Одні люди народились в СРСР, а інші щасливими»: жінка з Харківщини повернулася додому, але вдячна Волині
Після звільнення Балаклії Олена разом з сім’єю вже повернулась додому, проте отриманий досвід життя на західній Україні вважає надзвичайно корисним. Україна має бути міцною і єдиною, тому Схід і Захід мають подолати культурні та ментальні кордони. Олена почала з переосмислення свого минулого та історії своєї родини.
Як війна змінює наше сприйняття кордонів?
На руках до кордону
Киянка Аліса Тептюк завжди мріяла про собаку. Мріла настільки сильно, що коли її коханий чоловік запропонував руку й серце, то дівчина сказала, що погодиться лише за умови, що вони заведуть вівчарку.
— Та я ж по котам, — намагався викрутитися чоловік. Однак кохання перемогло, і він погодився на умови Аліси. Коли Аліса вийшла в декрет, вони взяли цуценя вівчарки і назвали Пуля.
Пуля була добра і ласкава. В родині народилося двоє дітей, і коли всі виходили на прогулянку, Пуля бігла вперед, але постійно озиралася, чи всі в зборі, чи ніхто не загубився.
На тринадцятому році життя, що для собаки вік поважний, Пулі довелося відчути, що таке війна.
Спочатку родина не збиралась виїжджати, але після ночі, проведеної у підвалі, вирішили вибиратися з Києва. Аліса з чоловіком і двома дітьми, сестра Аліси теж з двома дітками, мама з собакою і Пуля дісталися до кордону з Польщею і побачили чергу на декілька днів.
— Нам сказали: чекайте до ранку, вранці будуть автобуси і вас довезуть до кордону, — пригадує Аліса. — Я запитала, чи пустять нас в автобус з собакою, відповіли: «Авжеж ні. Залишайте собак і їдьте».
Такого родина не могла зробити. Тож вирушили пішки у бік кордону. Іти треба було 17 кілометрів. З 4 ночі до 8 ранку родина йшла вздовж дороги, але жодна машина не зупинилася – всі люди були налякані, всі рятували свої сім’ї.
Ми зупинялися, давали Пулі відпочити, попити водички, — розповідає Аліса.
Половину шляху старенька Пуля здолала, але далі їй було важко йти. Коли вона зовсім вибилася з сил, чоловік Аліси підняв її на плечі і поніс. Так і ніс до самого кордону. 37-кілограмова Пуля покірно лежала на плечах господаря. Аліса встигла тільки зробити одне фото перед тим, як телефон вимкнувся від холоду.
Жодної секунди родина навіть не розглядала варіант залишити, кинути свою собаку. 13-й день народження Пулі вони відсвяткували вже у Варшаві. Так, українці вміють бути вдячними і своїх не кидають. Вівчарка, яка була людям відданим другом і захисником все своє життя, не помилилася у своїй любові до господарів, а кадри з чоловіком, який несе собаку до кордону на плечах, облетіли весь світ і показали йому справжню сутність українців – це перш за все людяність.
